- Як ти потрапив на цю війну?

- Усе почалося із повномасштабним наступом зранку 24 лютого 2022-го. У мене дуже міцний сон, тому я одразу не почув ні ракети, ні роботу ППО. Мене розбудила мама і сказала: "Київ бомблять!". Я вирушив на роботу. Бачив дуже великі черги по бензин. Люди кудись поспішали. Маршрутки не їздили. Оскільки ми живемо за містом, я пройшов пішки до Троєщини. Там сів на автобус і доїхав до роботи. У нас на всіх ноутбуках були включені новини – слідкували за тим, що відбувається. Наступного дня я вже записався до місцевої ТрО. Ніякої участі у бойових діях я тоді так і не взяв. Коли війська відступили від Києва, чимало людей розійшлося, а я пішов "штурмувати" військкомат. Спочатку була медкомісія. Взяв телефон військкома й щодня йому дзвонив. За тиждень він сказав приїжджати. Нас відправили у 95-ту бригаду. Сказали: "Там з вас зроблять "Рембо"" (посміхається. – О.М.). Дві стрільби – й ми поїхали на Донбас.

- Ти вмів стріляти до того? Мав якусь підготовку?

- Так, я ж служив строкову службу. У червні 2021 року повернувся додому, а за дев’ять місяців почалася повномасштабна війна. Але моєї підготовки було достатньо, щоб взяти до рук зброю.

- У тебе було розуміння, що така масштабна війна можлива?

- Я не думав, що все буде аж так масштабно. Нас везли звичайними автобусами – такими, як їздять у Києві. Добиралися добу. Приїхали вночі. Я відкриваю карту, дивлюся геолокацію: 40 кілометрів до Донецька. Думаю: "Зараз "Градами" накриють!" Нас розподілили по підрозділах. Далі почали потроху заводити на позиції. Хтось потрапив туди наступного дня, інші, як і ми, – за тиждень. Нас погрузили у вантажівку. Повезли Ізюмською трасою. Вивантажили в одному із сіл та залишили на три доби. Це було не на самій передовій, але близько. Нас — трохи більше двадцяти. Добре, що були ті, хто старше, які прихопили з собою тушонку, сухпайки, бо нам же перед тим сказали нічого не брати. Це все швидко зникло. Хлопці сиділи в хатах, а я ходив по селу, збирав яйця. Люди ж пороз’їжджалися — господарство лишилося. Також я знаходив "закрутки". Так ми провели три дні. Тоді до нас приїхало командування.

- Були обстріли?

- Були. Я якраз вперше познайомився з нашою авіацією. Було потужно (посміхається. – О.М.). Правда, не знав, що то наші.

- Нові враження для тебе.

- Я вийшов на вулицю. Летить літак. Я впав. А він почав розкидати свої "пастки". Я ж не знав, що це. Думав, що ракети. Забігаю в хату, розказую хлопцям. Вони почали сміятися: "То ж наш літак!" За п’ять хвилин виходжу ще – прилітають "Гради". Знову впав. Тоді назад в хату. Там всередині ж нічого не було – одні каремати. Дивлюся: шибка вилетіла якраз на мій. Ще й штукатурка впала. Але добре, що тоді пройшла така акліматизація, а не одразу кинули нас у бойові дії. Тому ніхто не втратив мотивації. Всі успішно зайшли на позиції та вийшли звідти. Потім ми обороняли стелу на Ізюмській трасі. Були в селі Довгеньке. Враження лишилися незабутні.

- Чому?

- Було важко, бо до того бачили війну в окопах, а без них – ні. Це відбувалося через два місяці після нашої акліматизації на Донбасі. Тут треба було потримати оборону для ротації. Ми виходили три дні. Я на третій день зняв взуття, а у мене на ногах шкіри не було – позлізала. Ми тоді пили одну воду, якої мали не так і багато, а їсти взагалі не хотілося. Потім ми стояли у глухій обороні по трасі. Були звичайні ротації, як і у всіх. Далі почався наступ – Балаклія, Ізюм. Десантно-штурмові війська одні з перших переправлялися через Сіверський Донець. Так наступ і пішов.

- Я так розумію, ти не одразу почав літати?

- Ні, не одразу. Все почалося десь у липні 2022-го, коли мені написав товариш, чи щось треба? Він працював у IT-компанії, де почали організовувати збори. Я спочатку сказав, що у нас все є. Потім побачив, що війна модернізується. Коли ти сидиш в посадці, по тобі з-за гори стріляє міномет, ти не можеш його дістати. Праворуч-ліворуч теж не підеш. Тоді я попросив у товариша перший "Мавік". Вони прислали. Почав розбиратися. Потроху літати. Далі – скидати.

- Самостійно розбирався?

- В Інтернеті дивився. Уже було достатньо відповідного відео. Хлопці вже літали, робили скиди. Побачили, що хтось ВОГи скидав. То ми давай теж. Навіть сокирою їх розбивали, до того відкрутивши детонатор. Потрошку розбиралися, як воно вибухає. Бувало таке, що цього не ставалося. Ляпи завжди бувають, коли навчаєшся. Перший розбитий "Мавік", другий. Так прийшли до "Кажанів".

- А пам’ятаєш вдалий політ на "Мавіку"?

- Не було такого (посміхається. – О.М.). Все закінчилося на брусочках та пляшечках.

- Чому обрав "Кажана"? Читала, що його називають монстром.

- "Баба Яга", як і всі ударні дрони роторного типу. Це не ми придумали, а вони (росіяни. – О.М.). Зараз таких апаратів з’являється все більше. На них можна літати. Одні кращі, інші – трошки гірші. Деякі модернізуються, удосконалюються.

- Як ти вперше полетів на "Кажані"?

- Перший політ був – це щось із чимось! У мене в цій бригаді люди були ще не обстріляні. Я з ними поїхав, як старший групи. Приїхали на напрямок. Нас зустріли. Почали потроху розбиратися – місцевість, рекогностування, снаряди. Спочатку так потрошку вивозив людей, щоб вони розуміли, що таке війна. Потім всі разом поїхали. Але проблема була в тому, що ми місяць не могли злетіти.

- Чому?

- Щось постійно йшло не так – то сильні тумани, то дощ, то вже дороги розмило. Дрон габаритний. Я знайшов позицію, визначив, як поставити антену, де злітатимемо, а де приблизно летітимемо. Але ми не доїхали до позиції. Обірвався ЛЕП. Від прильоту була велика яма-калюжа, у яку влетіла машина, і ЛЕП намотався на колесо. Усією посадкою її витягали – хлопці і з ТрО, і з розвідки. Велика їм подяка за допомогу! Хвилин 20 витратили. Витягли. Узялися готуватися. Водій поїхав. Ми зайшли в бліндаж, і почалися прильоти. Перше ж влучання – уламки прилетіли в "Кажан". Так ми не злетіли.

- А коли вже був вдалий політ?

- Наступний. Приїхали майже на ту саму точку. За добу – щоб нічого не зірвалося. Вже нікому не казали, що от ми їхатимемо та бомбитимемо. По-тихому зробили. Розчистили місце, щоб встановити антену, виставили дрон і полетіли. Якщо чесно, я нічого не зрозумів, що ми там щось бахнули. Хлопці переживали. Я також. Але результат був вдалий та ефектний. Я це усвідомив, коли дрон вже сів. Потім дуже сильно переповнювали емоції. Настільки зашкалювали, що вдруге я просто не міг злетіти.

- Перехвилювався?

- Ні! Отакий був захват, що так можна (посміхається. – О.М.). У 2022 році я бачив багато відео, але не уявляв, що можу своїми руками так щось бомбанути. Мені було, з чим порівнювати. З 2022 року я помітив, як сильно змінилася війна. Зокрема у застосуванні FPV-дронів. Коли з ними познайомився, це була не дуже приємна зустріч. Перший зірвався поруч, але ми встигли забігти у бліндаж. Другий – трохи далі, однак не розірвався. Але наші FPV також грають важливу роль.

- Усі військові розказують, що у росіян багато дронів.

- Так. FPV реально дуже багато. Але нічого з цим не зробиш: хто масштабує, той перемагає. Тому ми маємо робити акцент на роботизовані системи та збільшенні кількості літальних апаратів. Тоді буде якийсь толк. Не перемагає той, хто просто щось придумує. Треба масштабувати. Україна придумала чимало дронів. Причому таких, яким немає аналогів. Але якщо їх не масштабувати, то не буде ніякого результату. Два дрони на напрямку нічого не вирішать. Треба набагато більше.

- Не так давно міністр цифрової трансформації Михайло Федоров закликав українців збирати FPV-дрони…

- З FPV не все просто. Пілотів все більше – хтось комусь перекриває зв’язок. Якщо кількість FPV зростає, то і систем РЕБ також стає більше. Як на наших, так і на їхніх позиціях. Дрони падають. З цим нічого не зробиш.

- Що для тебе в роботі є найскладнішим?

- Дорога до позиції. Якщо брати до прикладу першу дорогу, по якій ми їздили, то це було бездоріжжя. А ми ж почали восени, на зиму. Дороги були розмиті. Так, у нас нова машина – держава нас забезпечила новою L-200. Але річ у тому, що на ній теж важко добиратися там, де немає доріг. Тому ми надавали перевагу "буханці".

Крім того, перешкодою у нашій роботі є їхні FPV, зокрема нічні.

- А що тобі найбільше подобається?

- Потім передивлятися відео уражень.

- "Люблю, як воно горить".

- (Сміється. – О.М.) Так-так! Справді, дивитися такі відео дуже прикольно. Але треба не забувати про якість твого польоту. Може бути не дуже ефектний вибух, але користі він принесе більше. На відео хтось з "Мавіка" не побачив розрив, але він залетів під маскувальну сітку. Типу такого. Тому я віддаю перевагу не ефектним відео, а роботі з користю.

- Роботу над помилками теж робите?

- Звичайно! Перші три тижні я спав з планшетом. Тому що місцевість була дуже гористою. Тяжко обрати позицію з хорошим радіогоризонтом. Через то доводилося чимало часу вишукувати, де б міг злетіти.

- Похвалися своїм найкращим влучанням. Що такого "жирного" вполював?

- Усі мої цілі – це жива сила і те, чим користується піхота: міномети, кулемети, АГСи. У нас дуже мало їздить їхньої техніки, адже, як я сказав, місцевість гориста…

- А де це?

- Під Соледаром. Там у них більше живої сили. Якщо техніка й з’являється, то вона для мене недосяжна.

- Через відстань?

- Так. Поки я злечу, навіть якщо витисну з дрона все по максимуму, по часу не встигну. Плюс, вони у нас сильно вчаться — вивантажуються далеко, все повикидали й пішли пішечки. Тож усі мої цілі – стаціонарні. Вони мають стояти. Так простіше працювати. Важко влучити з такого дрона по рухомій цілі. Зараз у нас задача — "кошмарити" піхоту. На даний момент. Зрозуміло, що раніше більше вражали і техніку, бо вона під’їжджала дуже близько. Я на власні очі бачив, як на нас виїжджав танк на відстані 600-800 метрів та розстрілював наші позиції. Сьогодні такого вже немає. Техніка боїться. Хіба на штурмові дії їдуть колонами через поля. А коли проводяться якісь ротації чи глуха оборона, дуже тяжко вицепити такий трофей.

- Чула в одному з інтерв’ю, що "Бабу Ягу" називають "смертю на крилах ночі"...

- Зрозуміло, бо вони гучні. Мені б, наприклад, було страшно, якби наді мною літав такий дрон. Він габаритний. Його чутно за кілометр. На екіпажі ведуть полювання – як на денні, так і на нічні. Бо перший ворог піхоти взагалі – це хто? Пілоти. Тому на них полюють. Навіть винагороду дають.

- Не знаєш, які там суми чи заохочення?

- За збитий принесений дрон – якась відпустка та грошова нагорода.

- То вони стараються?

- Були влучання. У мій дрон попадали. Але він все одно повернувся. Я на ньому літаю вже майже півроку. Що він тільки не пережив — польоти в сніг, буревій та туман, влучання уламків, куль. Коли приводжу його виробнику на ремонт, усі по-доброму сміються: "Знову з ним!" Виробник іде назустріч, допомагає. Думаю, усі так роблять. Просто я співпрацюю з конкретним, то можу про нього розказувати. Добре, що є такий контакт. Інакше він не зможе отримати фідбек й удосконалитися. А це потрібно. Хоча постійно з’являється щось нове.

- Тобто розвиток є?

- Я б сказав, що є особистий. Кожен розвивається самостійно. Було б круто, якби цей розвиток ставав масовим.

- Як працюється з новинками?

- Якщо йдеться про модернізації – нічого нового. Польоти на таких дронах не є складними. Зв’язок у тебе одного типу, стіки й декілька тумблерів – та й усе. Просто треба відточити майстерність, коли і на що треба натискати – як і коли прицілитися, як долетіти до місця, що робити, коли раптом вітер. Було таке, що я мав полетіти на дев’ять з "копійками" кілометрів, а у мене почала просідати батарея, то я почав скидати в полі БК, щоб долетіти. Коли вага зменшується, трохи підвищується вольтаж і можна досягнути поставленої цілі.

- Ти писав про те, що "кожен політ – це емоційний коктейль". З яких емоцій він складається?

- У нас постійно якісь пригоди (посміхається. – О.М.). Наприклад, FPV біля нас пролетить. Було так: треба споряджати дрон. Ми знайшли накидку. Під нею наш зовнішній пілот з ліхтариком причепив боєкомплект. Я в окопі сидів на каністрі. Позиція не дуже замаскована. Біля нас пролітає на висоті десь п’ять метрів FPV. Я його провів очима (всміхається. – О.М.). Працюємо далі.

То РЕБ вмикається – це теж купа емоцій. Хоча у нас дрон такий, що той у деяких моментах йому не страшний. Коли вмикають – просто подавляють нам зображення. Але ж дрон летить. Якщо що – сам повернеться на точку злету. У більшості випадків має це зробити.

- А що відчуваєш, коли над тобою літають ударні дрони, як ти зараз розказав про випадок з FPV? Страшно?

- Якщо скажу, що не страшно, то це буде неправдою. Головне – не панікувати. Хоча взагалі спочатку нічого ж не розумієш. Хіба потім приходить усвідомлення: могло бути інакше. Спілкувався нещодавно із побратимом. Він сказав, що не бачив жодного хлопця, який би вихвалявся, що спалив 10-20 одиниць техніки. Всі розказують про те, як вигрібали (посміхається. – О.М.).

- Бачила у тебе на Телеграм-каналі фотографію російського дрона. Де взяв?

- Він по нас прилетів, але не розірвався. Вони використали вогнепровідний шнур, який не догорів до детонатора і згас.

- То дрон був неякісний?

- Якщо долетів до нас, то якісний. Просто не розірвався боєприпас. У нас теж буває так, що відсутня детонація. Від цього ніхто не застрахований. Наприклад, якщо брати міни, які працюють на інерцію, там стовідсотковий розрив. Якщо на інерцію і удар, то є певна кількість нерозривів. У них (росіян. – О.М.) теж. Так само, як і з боєприпасами – міни прилітають, але не розриваються. Війна. Хто не помиляється?! Буває заводській брак чи хтось щось невдало переробив.

- Військовий Денис Нагорний у розмові зі мною висловив думку, що через кількість дронів на фронті війна скоро перетвориться на підземну. Ти бачиш цю тенденцію?

- Так. Ми залишалися на день на позиції. У нас там проходить дорога. Кожні 15-20 хвилин по ній пролітають дрони. Якщо є дія, то існує й протидія. Це ми знову повертаємося до теми масштабування. Якщо працює РЕБ – ніхто нікуди не летить. Дуже хотілося б, щоб забезпечення ними було масовим. Як і виробництво. Я коли в жовтні приїхав на позиції, одразу задумався над цим питанням. Тому що банально через російські FPV можна не доїхати до місця. А якщо в твою машину влучив дрон-камікадзе, то й дрони тобі вже не потрібні.

- У лютому президент оголосив, що ми створюємо Сили безпілотних систем. Чи хотів би ти долучитися?

- Хотів би. Є бажання зібрати якусь свою групу. Але питання в тому, в якому форматі це робитиметься. На даний момент у нас є новостворені ударні батальйони та роти. А яке буде їхнє забезпечення? Чи будуть нові пілоти? Треба десь брати кошти. Краще, щоб у тебе на напрямку у одного екіпажу буде десять дронів, аніж у трьох по чотири. Треба відштовхуватися від забезпечення.

- У нас в цьому питанні не все так добре, як хотілося б.

- Знаєш, я – дуже сильний песиміст. Але не сказав би, що у нас тут все дуже погано. Так, є проблеми з наявністю снарядів. Однак по дронах від держави почалися поставки. Допомагають волонтери. Все якось витягується.

- Як би ти охарактеризував нинішню ситуацію на фронті?

- Тактика, якої дотримується ворог, їм підходить. Своїх цілей так званої СВО вони моментами досягають. Отак складають пазли: один до другого, третього – і вже Бахмут, Соледар, Авдіївка.

- Зараз активно штурмують Часів Яр…

- Вони точно не зупинятимуться. Взяли той же Соледар – йдуть далі. Те саме з Авдіївкою. Окупували село, а за ним буде ще одне. Неважливо, скільки при цьому матимуть втрат – вони не рахують ні людей, ні техніку. Це знову ж таки, як і з дронами, питання масштабування. Але ми маємо розуміти: пілот FPV чи "Кажана" не може виграти війну. Так само, як і мінометник – не може кинути міну, а за дві хвилини бігти й стріляти зі 155-го калібру. Пілот здатен зрівняти все із землею, розібрати бліндажі, але він не піде закріплюватися.

- Треба піхота.

- А їй тяжко. Я дивлюся, як хлопці вночі проводять ротацію. Щоб вони дісталися до позицій живими та здоровими, потрібен РЕБ, який збиватиме ворожі дрони. Також треба, щоб командири, пілоти, ті, хто на позиції, постійно контактували між собою. Інакше ніякої "каші не звариш". Вона не доготується.

- Ти правильно кажеш, що росіяни не збираються зупинятися. Це зрозуміло з їхньої риторики, поведінки та ситуації на фронті. Ми зараз часто обговорюємо, що на кінець весни – початок літа вони готують потужний наступ на різних напрямках. Що ти про це думаєш?

- Ще з 2022 року я бачу тенденцію: такі наступи починалися восени й закінчувалися під весну. Вивів для себе таку формулу. Може, вона неправильна. Але наступальні дії є постійно. Не зупиняються. Наші також. Однак як ми наступаємо? Десь посадку забрали, десь позиції. Це нелегко. Часто все впирається у логістику – важко доставити їжу, боєприпаси. Наприклад, до тієї ж Авдіївки була одна асфальтна дорога. От її й брали під контроль. А як ви виїдете на пікапах на поля?! Там, до речі, теж FPV. Якщо не нічні вразять, то денні. Сховатися важко. Тим більше, у повітрі постійно перебувають крила: "Орлани", "Zala", "SuperCam". Не було такого виїзду, щоб ми вночі когось не почули. Так, ми якось ховаємося. Але їх багато – дефіциту немає. Та й дрони хороші. У нас теж такі є – ті ж "Лелеки" та "Валькірії". Повторюся: справа у масштабах та кількості. Але зрозуміло, що нам тяжко.

- Саме тому нам необхідно поновлювати ресурси, зокрема людські. Нещодавно нарешті був прийнятий закон про мобілізацію. Правда, перед голосуванням з нього прибрали норму про демобілізацію, що наробило чимало галасу. Тож ви поки лишилися без заміни…

- Але ж мобілізація не завершувалася. Як була з 24 лютого 2022-го, так і йде. Погано, що в новинах показують, як когось зловили та запакували в бус. Краще продемонструйте, як люди самі йдуть до ТЦК. Так, вмотивованих та тих, хто вже визначився і підготувався морально, не надто багато. Але ж люди бачать тенденцію: пакують, змушують. Думають: якщо той не хоче, чому я маю йти?!

- Комунікація вибудована неправильно?

- Це проблема суспільства та ЗМІ. А щодо демобілізації, то ти ж сама правильно сказала: закон про мобілізацію...

- Так норма про демобілізацію в ньому ж спочатку була!

- Для цього потрібен окремий документ. Якби вони прийняли його перед законом про мобілізацію, ніякого галасу не було б.

- Але ж вам хочеться, як мінімум, перепочити…

- Хочеться! Хочеться додому, побачити дівчину, маму. І мирний Київ. Я до тебе їхав і трохи затримався, бо забув, що таке київські затори. Але якби сказали: "Хлопці, йде третій рік повномасштабної війни. Ми приймемо закон, однак демобілізація займе близько двох років. Вибачте, так сталося". Можливо, підкріпили б це якимись соціальними виплатами, заохоченнями. Людям потрібна мотивація. А воїнам – перемоги. Хто в основному у нас сидить в окопах? Солдати, сержанти, офіцери нижньої ланки. Їм треба перемоги. Якщо їх немає, то ніякий закон про мобілізацію чи демобілізацію не мотивуватиме.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Олегом Карсімом